За даними ВООЗ, в Україні 1 342 418 людей інфіковані вірусним гепатитом С. Під медичним наглядом перебуває лише 87 269 людей, це становить 6,5% від загальної кількості. Більшість людей не знають про свою хворобу, тож не отримують доступ до лікування. Тестування – перший крок до цього.
З 20 до 27 листопада в Україні проходить Європейський тиждень тестування на ВІЛ і гепатит С. Ми записали історії людей, які випадково заразилися вірусним гепатитом С, але вчасно зробили тестування та одужали.
Про свій діагноз дізнався випадково навесні цього року. Тоді в мене були підозри на апендицит, постійно боліло справа збоку. Я звернувся до лікаря за страховкою, він мене оглянув і сказав, що все добре, але запропонував пройти деяке обстеження, мабуть, щось запідозривши. Серед призначеного обстеження були аналізи на вірусні гепатити В та С. Результат на гепатит С виявився позитивним і моя лікарка (за фахом гастроентеролог) порадила мені звернутись до інфекціоніста.
Костя 31 рік
Я працюю системним адміністратором. Одружений, маю сина.
Я навіть не міг припустити, що результат обстеження на вірусний гепатит може бути позитивним. Коли я отримав результат, то особливо не розхвилювався, бо насправді не знав нічого про це захворювання. Я переслав свої результати знайомому лікарю й він сказав, щоб я терміново приїхав до нього. Під час зустрічі він розказав про вірусний гепатит С і до яких наслідків він може призвести. Тоді вже в мене почалась паніка, я почав шукати інформацію й читати про гепатит С. Звісно, було страшно, але лікар, з яким я спілкувався, сказав головне – що хвороба лікується й зараз є лікування, яке переноситься не так важко, як було раніше.
До свого діагнозу я взагалі нічого не знав про вірусний гепатит С. Коли вже дізнався й почав ділитись із близькими та друзями, то виявилось, що багато хто мав гепатит С. Наприклад, в одного мого знайомого мати вилікувалась від гепатиту С.
Я підозрюю, що міг заразитись у стоматолога (це було якраз наприкінці 2019 року). Знаю, що можна заразитись через кров або незахищені статеві контакти, але я не мав операцій, а щодо статевих контактів упевнений. До речі, моя дружина теж протестувалась, і у неї вірусу не виявили.
Звичайно, я шукав можливості розпочати лікування. Звернувся до однієї лікарні, але це було якраз у розпал карантину й мені відмовили. Потім я натрапив на лікаря, який і розказав мені про існування державної програми та про те, що ліки я можу отримати повністю безкоштовно. Мені сказали зібрати певні документи, пройти обстеження й через місяць я нарешті отримав медикаменти на перший місяць лікування. Наступного разу я відразу отримав ліки на два місяці лікування, яке загалом тривало три місяці.
У своїх пошуках лікаря я мав і негативний досвід. Так, один лікар розповідав мені, що лікування наразі дуже дороге й нічого не сказав про існування державної програми. Він розповідав про наслідки, якщо я не буду лікуватись, і сказав, що в мене у крові дуже багато вірусу, а, отже, воно мені дуже необхідне. Потім розказав, що я можу купити ліки за 400–500 доларів за упаковку (мені потрібно три), але водночас зауважив, що якщо лікування виявиться неефективним, то треба буде купувати італійські ліки за 16 000 євро за курс лікування. Мені відняло мову, я не знав, що і говорити, це було надто дорого й точно не варіант для мене. Ну, а потім я потрапив до лікаря, який розказав про державну програму.
Так я отримав ліки абсолютно безкоштовно й оплачував лише діагностику. На неї я теж витратився немало, але переважно тому, що я за своїм бажанням здавав багато аналізів. Наприклад, мені хотілось пересвідчитись, що вірус зникає, тому кожні два тижні я це перевіряв.
Оригінальний текст публікації у виданні VILLAGE
